Искать в этом блоге

вторник, 26 января 2016 г.

ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА –125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ



Навіть після 125-ти років від дня свого народження Павло Тичина й до сьогодні залишається досить загадковим поетичним феноменом в українській літературі.
     Суперечливих фактів з його біографії вистачить не на одну книгу. Тичина-геній, Тичина-музика, Тичина-зрадник, Тичина-блазень… Тичина, якого знають всі. Тичина, якого так ніхто і не пізнав…
     Життєвий шлях
      Не кожному так таланило в житті, як Павлу Тичині. Він має навіть не один, а два дні народження. Ще й досі сперечаються, який з них вважати офіційним: 23 січня 1891 року (11 січня за старим стилем – день, коли поет з’явився на світ) чи 27 січня 1891 року (як офіційно зазначено в його автобіографії, написаній поетом у 1924 році). Отак і святкують не одним днем, а тижнем народження видатного українського Кларнетиста, який своїми сонячними енергіями вніс нове слово в українську поезію ХХ століття.
     Павло Григорович з’явився на світ в мальовничому селі Піски Бобровицького району Чернігівської області в родині священика. Образ рідного краю займає велику частину поетичного доробку Тичини, який з дитинства привчався любити все українське.
     Батьки юного генія зробили величезний внесок у його майбутнє: Григорій Тимофійович Тичина окрім церковного приходу займав ще й посаду вчителя у школі грамоти, де дитиною Павло отримав свої перші знання.
     Тичина згадує: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев'яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».
     Мати Марія Василівна Тичина прищепила дорогому сину любов до українського слова, навчала його народним пісням та думам. Павло Тичина виростав не лише в любові великої сім’ї (крім поета батьки мали ще 9 дітей), але й у великих злиднях. 
     Змалку Павло Григорович виявив інтерес до музики, віршованого слова та малювання. Частково бідність, частково таланти хлопця змусили батьків віддати 9-річного сина до Чернігівського духовного училища (1900—1907 рр...). Згодом Тичина вступив до Чернігівської духовної семінарії (1907—1913 рр...), після її закінчення поїхав навчатися до Київського комерційного інституту, який, в результаті, так і не закінчив (1913—1917 рр.).
     Як поет Павло Тичина починав у 1906 році, коли його поезія викарбовувалась із наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка, почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Сине небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся він про цей вірш: «Подивишся – аж смішно». Товаришем Тичини в семінарії був Василь Елланський – в майбутньому – відомий український поет Василь Еллан-Блакитний. Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911року. На одному із таких літературних вечорів, Коцюбинський сказав: «Серед нас справжній поет!».
     У 1912 році світ вперше побачив тепер відомий усім вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить» в першому номері «Літературно-наукового вісника». З того часу новатор українського віршованого слова не сходив зі сторінок газет та журналів: друкувався в газеті «Рада», журналах «Світло», «Червоний шлях», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін... Протягом 1913— 1914 pp... він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє», «Спокуса».
     Підсумком творчої діяльності молодого Тичини стає переломна збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918), пройнята сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. В ній з’являється своєрідна українська версія символізму, вимальовується неповторний стиль Тичини, який отримав власну назву – кларнетизм. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.
     В цей час Тичина працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914 рр...), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917 рр...). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. У 1920 році виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».
     З 1923 по 1934 рік – Павло Григорович співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». У 1924році виходить збірка поета «Вітер з України».
    1926 року Павло Тичина бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 року Тичина – дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939 рр. і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни Павло Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942 рік). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні. З 1947 року Тичина – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943–1948 рр. – міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941р.), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962 р.). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
     Тичина самотужки опанував більше десяти іноземних мов, вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов та ін.)
     Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
     Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
     «Сонячні кларнети» — збірка поезій, яка зробила його безсмертним. Саме в ній вперше прозвучала Його мелодія, з’явився Його космічний дзвін, музичні коливання звуків та стоголосі переливи…
     Майже всі дослідники творчості поета в один голос заявляють: це був справжній Тичина, той, який запам’ятався мільйонам. А. Ніковський назвав його поетом українського Відродження, К. Поліщук – бардом Центральної Ради. Л. Новиченку належить думка про те, Тичина відобразив у своїх віршах нашу національну психіку. Українська, польська, болгарська, словацька критика захоплено привітала автора «Соняшних кларнетів» (1918).
     Про Тичину писали як про генія, що ні на кого не схожий, поета слов’янського й світового масштабу. Проте вже 1924 з’явилися перші голоси про «злам» Тичини. Є. Маланюк констатував: «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась».
     Р. Харчук констатувала появу характеристики нової доби – «комплекс Тичини» – між ідентичністю українською і її радянським варіантом. Ніхто не міг зрозуміти, як таке могло статися з Ним? Звичайно, ця змiна відбулася не за один день. Так, між збіркою «Вітер з України» (1924), в якій поет ще намагався зберегти обличчя, й «Чернігів» (1931), що є стовідсотковою агіткою, – сім років без жодної збірки. Обсяг написаного протягом цього часу невеликий. Влада зламала Тичину, зламала юну душу поета-музики, забезпечивши його державною славою і пошаною, але, окрім того, жагучою ненавистю одних і співчуттям інших… 

http://drpsklibr.at.ua/news/pavlo_grigorovich_tichina_120_rokiv_vid_dnja_narodzhennja/2011-01-26-235

пятница, 22 января 2016 г.

22 січня - День Соборності України


                                       



    З нагоди Дня соборності України, який ми відзначаємо 22 січня, у читальному залі  функціонує книжкова полиця  „ На шляху до свободи та незалежності!"
    Соборність для України - це об'єднання навколо єдиної держави, це свято української державності, української ідентичності. День Соборності - це нагадування про те, що сила нашої держави - в єдності українських земель. Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки - це не тільки суспільна потреба, але й моральний обов'язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на вівтар незалежності, соборності, державності.

Тож запрошуємо до бібліотеки всіх, кому не байдужа наша історія, переглянути книжкову полицю „ На шляху до свободи та незалежності! ".


среда, 13 января 2016 г.

Джек Лондон: вовк-одинак з Місячної долини

Цикл виставок “Літературні ювіляри — 2016”
До 140-річчя від дня народження Дж. Лондона


«Життя досягає своїх вершин в ті хвилини, коли всі його сили спрямовуються на здійснення поставленої перед ним мети». Так говорив Джек Лондон. Так жив Джек Лондон. Видатний американський письменник. Непересічна творча особистість. Людина непростої долі.

Джон Гріффіт Лондон народився 140 років тому, 12 січня 1876 року, у Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини із збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Вільяма Чейні, людини надзвичайної ерудиції, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, до речі, завжди заперечував своє батьківство. Ім'я і родину хлопчику дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи на світ майбутнього письменника.
Мати, Флора Веллман, була розумною і начитаною, закінчила коледж, училася музиці, але мала нервовий характер зі швидко мінливим настроєм. У 20-річному віці вона перехворіла на тиф і після хвороби, як говорили, у неї залишилося деяке “сум'яття в голові”. Це призвело до того, що все своє життя Флора була дуже своєрідною жінкою, захоплювалась гаданням, спіритизмом і не приділяла належної уваги вихованню сина. Материнські обов'язки були Флорі не до душі.

Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була. Джеку рано довелося працювати: в одинадцять років він розносить газети, а в тринадцять йде на консервну фабрику, де працює по 11 годин. Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом казав так: “Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер — вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод!”

Найбільшою і, напевно, єдиною відрадою хлопця було читання книг. Джек став постійним відвідувачем місцевої публічної бібліотеки. Кожну книгу він буквально проковтував. Він читав уночі, читав ранком, читав, коли йшов до школи або на роботу, читав по дорозі додому й знову йшов до бібліотеки за новою книгою. Систематичної освіти Лондон не здобув, закінчивши лише початкову школу. Він займався самоосвітою, постійно і безсистемно читаючи. У 19-річному віці він повернувся до школи (вже після публікації першого оповідання “Тайфун біля японських берегів”), але провчився лише один рік. У 1896 році Лондон вступив до Каліфорнійського університету, успішно провчився один семестр, а на більше не вистачило коштів.

У біографії молодого Лондона періоди виснажливої роботи чергуються з періодами мандрів і пригод. Консервна фабрика змінювалася “устричним піратством”, службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що вирушала до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків. Повернувшись до Сан-Франциско у 1893 р., він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції — і знову тікає, тепер уже до пригод на суші. Джек приєднується до “Армії Келлі” (виступала на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних), яка вирушала з Каліфорнії до Вашингтона. Коли ця “армія” розсіялася, Лондон став бродягою-одинаком, проїхав три тисячі миль залізницями США і Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Згодом майбутньому письменнику вдруге довелося побувати у тюрмі за агітаційні виступи, коли він захопився ідеями соціалізму. Це були роки змужніння і набуття життєвого досвіду, що так знадобився Лондону у подальшій літературній діяльності.

Під час цих мандрів у Джека Лондона визріває тверде рішення: ніколи не повертатися до грубої роботи. Адже він, окрім фізичної сили, наділений неабияким інтелектом і силою уяви. Література — його покликання і єдиний шлях у житті. Він працює по 15 годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожиття, часто на найтяжчих і найбрудніших роботах. У 1893 році Лондон взяв участь у літературному конкурсі газети “Сан-Франциско колл”. Його оповідання “Тайфун біля японських берегів” отримало перше місце й принесло авторові перший гонорар — 25 доларів.

Далі у житті письменника з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод. У 1897 році США охоплює “золота лихоманка”. В Клондайк на Аляску подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними — Джек Лондон. Він забрався в глибину Аляски, захворів на цингу й змушений був повернутися додому. З Аляски молодий чоловік не привіз золота, але вивіз щедрий багаж вражень від побаченого і почутого. З усього цього постануть книги його “північних оповідань”, які принесуть йому славу і найвищі на той час гонорари.

Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було 22 роки. Попереду було нове століття і кар'єра професійного письменника.

Першим було надруковане оповідання “За тих, хто в дорозі” (1899), а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона “Син вовка”, яка привернула увагу і читачів, і критиків. Славу ж йому приніс невеликий роман “Поклик предків” (1903), котрий і до тепер є найвідомішим твором Лондона в Америці. Джек Лондон стає всесвітньо відомим письменником зі своїм особливим стилем, неповторною манерою письма, оригінальною проблематикою. Секрет надзвичайної популярності Лондона полягає, за словами відомого американського літературознавця Вана Віка Брукса, у тій “свіжій, життєствердній інтонації” його творів, що “так контрастувала з загальною сентиментальною спрямованістю тодішньої американської літератури” і була прямим викликом “ретельно процідженому, підсолодженому молочку життєвих ілюзій”, яким пригощали публіку автори масової белетристики.

Творчий шлях Дж. Лондона тривав трохи більше двадцяти років. Він написав 20 романів, близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов  і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Однак це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і у письменника не залишалося часу на обдумування творів, їх доопрацювання. В одному інтерв'ю Лондон зізнавався: “У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю”.

В останні роки Джек Лондон пише багато, можливо, навіть занадто багато. Напружена праця забирає у нього багато сил і дедалі менше приносить радості. Та усталений спосіб життя, плани і проекти вимагають багато грошей, бо майже половина гонорарів іде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. Додається душевна втома. Лондон помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкують над “забаганками багатія”. В останні роки письменник зловживав алкоголем, що призвело до загострення хронічної недуги. Для зменшення болів Лондон приймав морфій.

У ніч на 22 листопада 1916 року Джек Лондон був знайдений мертвим у своєму кабінеті на ранчо в Глен-Еллен (штат Каліфорнія). На нічному столику було знайдено ліки й папірець з розрахунками нової, більш сильної дози морфію, яка виявилась смертельною. У свідоцтві про смерть зазначено, що Лондон помер від уремії — хвороби нирок. Обставини його смерті породили чи не найбільш стійкий з усіх міфів, якими супроводжувалося життя цієї непересічної особистості, — міф про людину, яка наклала на себе руки, не витримавши тягара успіху, і виник він, звичайно, під впливом роману “Мартін Іден”.

“Мартін Іден” — вершина творчості Джека Лондона. Роман вийшов друком у 1909 році. Сучасне літературознавство називає цей твір одним з кращих зразків світової прози, відносить до класики світового письменництва.
Сучасники сприйняли “Мартіна Ідена” як типову для американської літератури “історію приголомшливої кар'єри”. Вони не побачили у романі нічого, крім сюжету: ціною титанічних зусиль простий матрос Мартін Іден стає відомим письменником лише для того, щоб, розчарувавшись і в літературі, і в багатстві, з власної волі піти з життя. Однак задум Лондона був набагато ширшим. Оповідаючи про долю письменника з народу, Лондон розкривав головну тему: “трагедія одинака, що намагається донести істину світу”.

Роман багато в чому автобіографічний, є багато спільного між Мартіном Іденом і самим Джеком Лондоном. Обидва вихідці з низів і домоглися виключно власними зусиллями видатних успіхів у літературі. Сам Лондон в молодості перепробував багато занять і зі знанням справи пише про професії моряка, фабричного працівника і рознощика газет. Образ Рут навіяний першим коханням Джека Лондона — Мейбл Епплгарт. Але головний момент автобіографічності — спільність долі, шукань і прагнень його героя.

Роман охоплює невеликий проміжок часу: усього за 5-6 років. Дія твору розгортається в декількох планах: особистому (кохання Мартіна до Рут Морз); соціальному (боротьба за місце в суспільстві); психологічному (осмислення сенсу життя); естетичному (погляди на суть мистецтва).


Відомий американський критик М. Гейсмар назвав роман Лондона “трагічною національною історією успіху”.

Читайте (або перечитуйте) роман “Мартін Іден” Джека Лондона. Визначайте, в чому саме трагізм успіху головного героя. З'ясовуйте, чи справді він такий вже національний, типово американський...

«...тогда я был тем же самым Мартином Иденом — и как человек, и как писатель. Вы видите, я не переменился, хотя мое внезапное возвышение может навести на эту мысль. Я сам стараюсь убедить себя в том, что я переменился. Но я тот же! Никаких новых талантов, никаких новых добродетелей у меня нет. Мой мозг остался таким же, как был. У меня даже не появилось никаких новых взглядов на литературу или на философию. Ценность моей личности не увеличилась с тех пор, как я жил безвестным и одиноким. Я только удивляюсь, почему я вдруг стал всюду желанным гостем? Несомненно, что нужен людям не я сам по себе, — потому что я тот же Мартин Иден, которого они прежде знать не хотели. Значит, они ценят во мне нечто другое, нечто такое, что вовсе не относится к моим качествам, что не имеет со мной ничего общего. Сказать вам, что во мне ценится? То, что я получил всеобщее признание. Но ведь это признание вне меня. Оно существует в чужих умах. Кроме того, меня уважают за деньги, которые я теперь имею. Но и деньги эти тоже вне меня. Они лежат в банках, в карманах всяких Джонов, Томов и Джеков.»
http://unbib.mk.ua/index.php/2009-06-10-15-06-24/48-2009-06-10-14-07-37/1655-2016-01-12-12-02-31.html?utm_source=feedburner&utm_medium=email&utm_campaign=Feed%3A+unbib+%28

суббота, 9 января 2016 г.

В Україні відзначать 75-ту річницю трагедії Бабиного Яру

5 січня, 2016 - 12:16
Фото з сайту jewishnews.com.ua
У зв'язку з 75-ю річницею трагедії Бабиного Яру в Києві відбудеться міжнародна наукова конференція, а також науково-практична конференція "Забутий геноцид циган". Про це йдеться в розпорядженні українського уряду від 30 грудня 2015 року, передає 112.ua.
Згідно з планом, на 29 вересня заплановані жалобні заходи на території Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" за участю керівництва України і Києва, громадських організацій, у тому числі міжнародних, духовенства, дипломатичного корпусу іноземних держав. Передбачено закладення пам'ятного знаку на місці спорудження Меморіального музею пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру.
У вересні в Меморіальному комплексі "Національний музей історії України в Другій світовій війні" буде створена експозиція про масове вбивство громадян єврейської та ромської національностей в Бабиному Яру, інших злочинах, скоєних нацистами під час окупації Києва в роки Другої світової війни. Також планують реконструкцію пам'ятних знаків у Бабиному Яру.
Крім того, Протягом 2016 року на території Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр"планують створити Алею Праведників. Приміщення контори колишнього єврейського кладовища по вул. Мельникова, 44, в Києві планують передати Національному історико-меморіальному заповіднику "Бабин Яр" для створення Меморіального музею пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру.
Нагадаємо, під час німецької окупації Києва у 1941-1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган - за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації українських націоналістів (переважно членів ОУН-М), заручників, "саботажників", порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941 року там розстріляли майже 34 тисяч євреїв.
http://www.day.kiev.ua/uk/news/050116-v-ukrayini-vidznachat-75-tu-richnycyu-tragediyi-babynogo-yaru

6.01.2016 виповнюєтся 78 років з дня народження дисидента, поета Василя Стуса

Васи́ль Семе́нович Сту́с (нар. 6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області —  4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села КучиноПермської області) — український поетперекладачпрозаїклітературознавецьправозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1990),Герой України (2005). https://uk.wikipedia.org/wiki/
За переконання в необхідності української культурної автономії був переслідуваний режимом і половину життя – 23 роки – позбавлений волі. Автор збірок віршів «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Палімпсести».
"Хрущовська відлига" стала для Стуса новою відправною точкою, з якої він почав свою активну творчу і політичну діяльність. 4 вересня 1965 разом з І. М. Дзюбою та В. М. Чорноволом перед громадським переглядом фільму "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" публічно виступив з протестом проти хвилі арештів української інтелігенції.
Він є автором численних віршів та низки критичних статей. Перекладав українською мовою Кіплінга, Гете, Рільке, ряд інших авторів.
Зошит з останніми віршами і перекладами (загальною кількістю близько 500), названий автором "Птах душі", не був  повернутий родичам і після смерті поета.
Стус отримав звання Герой України в 2005 році - посмертно.


вторник, 5 января 2016 г.

"Щедрику" Леонтовича - 100 років

        Сьогодні Національний банк України вводить в обіг дві нові пам’ятні монети, присвячені 100-річчю першого хорового виконання «Щедрика» Леонтовича.
Про це на своїй сторінці у Фейсбуці повідомляє Hromadske.tv.
Нагадаємо, Микола Леонтович – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».
Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».
 Нові монети, присвячені 100-річчю першого виконання «Щедрика» Леонтовича. Фото: НБУ/FacebookНові монети, присвячені 100-річчю першого виконання «Щедрика» Леонтовича. Фото: НБУ/Facebook