День памяти Чернобыля

25 апреля 2018 года в Чугуевской  городской библиотеке для юношества Чугуевской ЦБС состоялась встреча с участником ликвидации последствий Чернобыльской катастрофы Шумченко Юрием Владимировичем , который с 12 мая 1986 года принимал участие в дезактивации территории вокруг станции. Учащиеся НВК №6 7 -Б кл.( кл.руководитель Завьялова Раиса Дмитриевна) посмотрели документальный фильм о Чернобыле, с большим интересом слушали  участника тех трагических событий , который в составе 137 отдельной пожарной спасал мир от мятежного атома. Об этом можно прочитать в повести Юрия Шумченко  "Чернобыльский май", которая находится в нашей юношеской библиотеке.
Чернобыльская трагедия - это печальный урок для человечества и мы хотим,чтобы она не повторилась.

19 квітня 1902 року народився Веніамін Каверін

 

      Краткая биография Вениамина Каверина

Скрыть рекламу:Не интересуюсь этой темойТовар куплен или услуга найденаНарушает закон или спамМешает просмотру контента Спасибо, объявление скрыто.

Каверин Вениамин Александрович (настоящая фамилия Зильбер) (1902— 1989), писатель.

Родился 19 апреля 1902 г. в Пскове в семье военного музыканта. Учился в Псковской гимназии, школу закончил в Москве.

В 1920 г. переехал в Петроград; занимался одновременно на историко-философском факультете Петроградского университета и в Институте восточных языков (окончил в 1923— 1924 гг.).

С молодости Каверин дружил с писателем Ю. Н. Тыняновым, на сестре которого был женат; именно Тынянов посоветовал ему после неудачных поэтических опытов обратиться к прозе.

Уже первый его рассказ «Одиннадцатая аксиома» (1920 г.) привлёк внимание М. Горького. В 1921 г. Каверин вошёл в группу «Серапионовы братья», объединившую молодых литераторов. В их альманахе появилась повесть «Хроника города Лейпцига за 18… год», написанная Кавериным в духе Э. Т. А. Гофмана.

Напряжённую писательскую работу Вениамин Александрович совмещал с занятиями наукой; в 1929 г. он защитил кандидатскую диссертацию по филологии.

В годы Великой Отечественной войны Каверин был фронтовым корреспондентом на Северном флоте. Многие эпизоды военной жизни позже легли в основу его рассказов. После победы писатель жил в Москве.

В литературе он занимал независимую позицию, его высказывания в защиту свободы творчества, о необходимости уважения к писательскому труду вызывали недовольство у властей. В своих книгах он ставил вечные вопросы борьбы добра и зла, любви и ненависти, научной честности и приспособленчества. Его произведения отличаются захватывающими сюжетами, в них действуют яркие герои, причудливо переплетаются судьбы и обстоятельства.

Славу Каверину принесли романы «Исполнение желаний» (1934—1936 гг.), «Два капитана» (1938—1944 гг.), «Открытая книга» (1949—1956 гг.).

За «Два капитана» он получил Сталинскую премию (1942 г.); книга выдержала десятки изданий, две экранизации. На сюжет романа поставлен мюзикл «Норд-Ост» (2002 г.).

Каверину принадлежат также повести «Двойной портрет» (1964 г.), «Школьный спектакль» (1968 г.), «Верлиока» (1982 г.), «Загадка» (1984 г.); романы «Перед зеркалом» (1972 г.) — о русской художнице- эмигрантке, «Двухчасовая прогулка» (1978 г.) — о проблеме нравственности в науке, «Над потаённой строкой» (1989 г.) — о военной поре.

До конца жизни он писал мемуары «Письменный стол». Умер 2 мая 1989 г. в Москве.

http://citaty.su/kratkaya-biografiya-veniamina-kaverina

«Енеїді» І. Котляревського – 220 років!

2018-ий – ювілейний рік для такого знакового твору української літератури, як «Енеїда» Івана Котляревського (1769-1838). Рівно 220 років назад було опубліковано перші три частини поеми. Ця подія є символом народження нової української літератури. Ще до офіційної публікації «Енеїда» була надзвичайно популярною серед народу, швидко поширювалася у рукописах.

Один із таких рукописів потрапив до багатого конотопського шляхтича Максима Парпури (1763-1828). Будучи людиною високоосвіченою, Максим Йосипович зрозумів, що перед ним твір, що заслуговує на широку читацьку аудиторію. Він домігся дозволу цензури на публікацію сатиричної поеми. За сучасними мірками вчинок нібито буденний, але для тих часів – досить-таки сміливий, адже сам твір містив чимало дошкульної іронії в адресу пануючої верхівки.

Видав Максим Йосипович книгу власним коштом у Петербурзі (1798), але без відома автора. Цей вчинок надзвичайно обурив Котляревського, він дорікнув Парпурі, що той надрукував «Енеїду» «почти испорченную». Пізніше, в особисто підготовленому виданні поеми, Котляревський помстився Парпурі, додавши в описі пекла 82-гу строфу:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику:
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

Звичайно, зазіхання на інтелектуальну власність – річ не надто приємна, але гнів Котляревського на видавця був дещо перебільшений. По-перше, Парпура взяв на себе лише функцію видавця і мецената, а ім’я автора твору він не приховував. По-друге, про бажання збагатитися від гонорару говорити смішно, адже Максим Йосипович був людиною дуже багатою. По своїй смерті він заповідав Конотопській повітовій школі, Чернігівській гімназії і Харківському університету по 1600 карбованців, а Конотопському шпиталю – 40000 карбованців. Тож, як бачимо, публікація Парпурою «Енеїди» була абсолютно безкорисливою.

Друге видання поеми вийшло в Петербурзі в 1808 році в друкарні Івана Глазунова (1786-1849) та являло собою дослівну публікацію «парпурівської» «Енеїди» з виправленими друкарськими помилками.

У авторській редакції поема виходить у 1809 році. Дане видання істотно відрізнялося від попередніх: містило нову ІV-ту частину, а до перших трьох частин додалися окремі нові строфи. Це було останнє книжкове видання «Енеїди», що вийшло за життя автора. Перед смертю Котляревський почав готувати найповніше видання поеми, заново її відредагував, додав V-ту і VІ-ту частини й продав за 2000 карбованців право на публікацію харківському книговидавцеві О. Волохинову, але твір був надрукований вже після смерті автора в 1842 році.

Цікаво, що один з прижиттєвих примірників «Енеїди» Котляревського знайшов своє місце на поличці особистої бібліотеки Наполеона. Звичайно, легендарний полководець не міг читати україномовний твір, але цілком ймовірно, що під час воєнного походу в Росію Наполеон зацікавився цією книгою як іноземним раритетом.

Ці чотири вищезгадані видання «Енеїди» є базою для її текстового вивчення. Усі пізніші видання не мали на меті детально дотримуватися авторського тексту, й інколи видавці дозволяли собі цілком довільні поправки, через що першоджерело значною мірою зазнавало змін.

Чималий науковий інтерес становить текст перших трьох частин «Енеїди», надрукований літературознавцем Павлом Житецьким (1836-1911) з рукописного списку 1799 року. Цей список, який колись належав київському протодиякону Заградському, цікавий не лише своїми варіантами до друкованого аналогу. Він є документальним свідченням живого інтересу українців до поеми, яка була «принята в Малороссии с восторгом, все сословия читали ее, от грамотного крестьянина до богатого пана» [5, С. 156]. Із текстом цього рукописного списку «Енеїди» читачі нашого відділу мають змогу ознайомитися зі сторінок часопису «Киевская старина».

На жаль, фонд нашої бібліотеки не володіє прижиттєвими виданнями поеми Котляревського, проте шанувальників творчості поета нам все ж є чим зацікавити. Найстарішим виданням «Енеїди» нашого відділу є книга за 1886 рік, яка побачила світ у Житомирі в типографії А. Штерензона.

Цікавим є видання творів І. Котляревського під редакцією С. Єфремова, з ілюстраціями В. Корнієнка і заставками І. Бурячка. Книга вийшла друком в 1918 році – в період короткого життя Української Народної Республіки.

Гумор Котляревського бадьорив дух українців і в роки Другої світової війни. У фонді нашого відділу є примірник «Енеїди», виданий у 1944 році. Він подарований книгозбірні відомим херсонським колекціонером Михайлом Ємельяновим (1923-2014).

При написанні наукових досліджень нашим користувачам стануть у нагоді і цінні літературознавчі праці, опубліковані на сторінках періодичних видань ХІХ – початку ХХ ст. Це такі роботи, як «Энеида И. П. Котляревского и древнейший список ее» П. Житецького, що надрукована в журналі «Киевская старина», історико-літературний нарис І. Стешенка «Иван Петрович Котляревский» з журналу «Научное обозрение» за 1901 рік тощо.

«Енеїда» – книга, яку ніколи не набридає перечитувати. У ювілейний для поеми рік у нас є чудовий привід знову узяти в руки безсмертне творіння Котляревського і поринути в захопливий світ пригод моторного парубка Енея.

Олена Фетісова

Джерела:

1. Житецкий П. Энеида И. П. Котляревского и древнейший список ее // Киевская старина. – 1899, т.67, окт., С. 1-30 (1-й паг.); 1900, т.68, янв., С. 1-45 (2-й паг.); февр., С. 163-191; март, С. 312-336.

2. Котляревский И. П. Вергилиева Энеида на украинскую мову перелицована / соч. И. П. Котляревского. – Киев: изд. кн. маг. П. Ф. Панчешникова, 1886 (Житомир: тип. А. О. Штерензона). – 299 с.

3. Котляревский И. П. Энеида, сочинение Котляревского на малороссийском языке, по списку 1799 г. // Киевская старина. – 1900. – т.68, янв., С. 1-32 (4-й паг.)

4. Котляревський І. П. Енеїда / І. П. Котляревський; худож. С. Пожарський, ред. Ю. Кобилецький. – [К.]: Укрдержвидав, 1944 (Москва: друкарня Госэнергоиздата). – 263 с.

5. Котляревський І. П. Твори Івана Котляревського / під ред., з переднім сл. та прим. Сергія Єфремова, з портр. авт., іл. В. Корнієнка, акад. Позена, заставками Ів. Бурячка та ін. мал. – Вид. 2-ге. – Київ: Вид-во «Вік», 1918 (Друк. акц. т-ва «Петро-Барський в Києві»). – 170, [2] с., [5] арк. іл.: портр. – Бібліогр.: с. 170.

6. Стешенко И. Иван Петрович Котляревский: историко-литературный очерк // Научное обозрение. – 1901, авг.-окт., С.32-114 (паг. продолж.)

http://museum.lib.kherson.ua/eneidi-i-kotlyarevskogo--220-rokiv.htm

«Великодні писанки - справжнє диво !»

В бібліотеці для юнацтва Чугуївської ЦБС відкрилась виставка Великодньої атрибутики та писанок «Великодні писанки - справжнє диво !». Усіх охочих запрошуємо відвідати виставку та переглянути майстер-клас із написання писанок восковим розписом.

Писанка – це символ сонця, відродження, любові й краси; вони мають дохристиянське походження і зародилися в язичницьку давнину. За віруваннями, писанка є джерелом зародження життя, початком Всесвіту.

   Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Назва її походить від слова “писати”, тобто прикрашати орнаментом.    Оздоблюються писанки геометричним, рослинним зооморфним (риби, птахи,звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами. Це одна із стародавніх форм українського народного розпису, уякому наші пращури втілювали свої прагнення, віру.

     Писанкарство - старовинне мистецтво наших предків. У давнину писанка була оберегом, мала обрядове та магічне значення.    Сьогодні вивчення писанкарства важливо для збереження наших коренів, нашого духовного спадку. http://orrda.gov.ua/novini/projshov-majsterklas-z-napisannya-pisanki/

ОЛЕСЬ ГОНЧАР - ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ СТАВ КЛАСИКОМ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(1918-1995)

"Жити варто так, щоб на цьому
чудесному шляху не
побільшувати страждання
і печалі світу, а усмішкою
вітати його безмежну
радість і таїну..."
Уільям Сароян

Видатних митців, що досягли вершин творчості, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу або й усього людства, часом називають за їхніми найвідомішими творами чи образами, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їх людська й мистецька сутність: Тараса Шевченка – Кобзарем, Івана Франка – Каменярем, Максима Горького – Буревісником, Андрія Малишка – Сурмачем. Олеся Гончара можна по праву назвати Прапороносцем. Адже він завжди – на правому фланзі, в гущі подій, за справедливість, за мир, за добро людям. Чи то навчаючись в університеті, чи боронячи Вітчизну в лавах добровольців-студбатівців, чи створюючи свої талановиті книги…

Олесь Гончар – видатний письменник, великий майстер слова, чиї твори вже сьогодні заслужено вважаються радянською класикою. Як і всьому "поколінню Брянських" – тим, кому на початок війни було десь 20-25 років. Гончару судилося в житті пройти важкими фронтовими шляхами, зазнати й гіркоти відступу та поразок, і біль втрат, і радість Перемоги. Трудом і зусиллями цього покоління підвелася Вітчизна з руїн, утвердила мир на землі, скорила атом, послала своїх синів у Космос. Шлях Олеся Гончара – типовий для цього покоління.

Олесь Гончар по праву назвали великим Українцем, совістю нації, подвижником її духовного відродження.

Шанувальникам творчості письменника добре знані його художні твори – від прославлених "Прапороносців" до книги-спогаду "Далекі вогнища". Відома і його багатогранна злободенна публіцистика, яка ввібрала в себе думки про українське духовне відродження, про видатні постаті нашої культури, про все, що хвилювало, тривожило його.

Народився Олесь (Олександр) Терентійович Гончар 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області у сім’ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати – на заводі металевих виробів.

Батьки письменника Терентій Сидорович і Тетяна Гаврилівна та сестра Олександра

У 1921 році померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925 року вчився в рідному селі, потім у с.Горішках. У 1933 році – після закінчення семирічної школи в с.Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети "Розгорнутим фронтом" (с.Козельщина).

У цьому будинкові народився Олесь Гончар, тут він осягав університетські науки, сюди приїхав 1947-го зі столиці повідомити родичів, що "став письменником"

Протягом 1933-1937 років О.Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М.Островського; по закінченні недовго працював учителем у с.Мануйлівка, потім в обласній газеті "Ленінська зміна". Саме тоді він писав перші оповідання і повісті (найбільш відомими з них є "Черешні цвітуть" та "Іван Мостовий"). У 1936 році почалася громадянська війна в Іспанії, і Олесь намагався домогтися того, щоб його відправили добровольцем на фронт. І це таки сталося – тільки в страшному 1941 році.

Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області

У 1938 році молодий письменник вирішив продовжити навчання і вступив до Харківського державного університету. Коли розпочалася війна, вчорашній студент узяв до рук зброю. Гончар був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї; звичайно, що на передовій писати не було часу. Але іноді Олесь встигав занотувати олівцем у блокноті, який завжди носив з собою, римовані рядки. Він сам називав їх "конспектами почуттів". У ті роки народилися герої "Атаки", "Братів", "Думи про Батьківщину", інших новел і романів письменника; написав поезії (видані 1985 року окремою книгою "Фронтові поезії"). Нагороджений орденами "Слави" і "Червоної Зірки", трьома медалями "За відвагу", медаллю "За оборону Києва".

Олесь Гончар – студент Дніпропетровського університету

У 1945 році О.Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 році, працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі "Україна" надрукував романтичне оповідання "Модри Камінь".

Олесь Гончар серед однополчан

Протягом 1946-1947 рр. О.Гончар написав романи "Альпи", "Голубий Дунай" (Державна премія СРСР, 1948 р.), "Злата Прага" (Державна премія СРСР, 1949 р.), які склали трилогію "Прапороносці", вперше опубліковану в журналі "Вітчизна".

Гвардії старший сержант мінометної роти

У 1947-1959 роках вийшла його повість "Земля гуде", збірки оповідань "Новели", "Весна за Маврою", "Південь", "Чарикомиші", "Мама з Верховини" та ін., повісті "Микита Братусь" (1951 р.), "Щоб світився вогник", роман-дилогія "Таврія" (1952 р.), "Перекоп" (1957 р.), книгу нарисів "Зустрічі з друзями" (1950, про Чехословаччину), "Китай зблизька" (1951 р.).

Олесь Гончар в робочому кабінеті

У 1959-1971 роках Олесь Гончар є головою правління Спілки Письменників України, у 1959-1986 роках – секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.

Олесь Гончар з дружиною Валентиною і донькою Людмилою біля Троїцького собору

Роман "Людина і зброя"(1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1962 року.

Олесь Гончар біля пам’ятника Миколі Леонтовичу в Тульчині

У 1961 році вийшла книга нарисів "Японські етюди", у 1963 році – роман у новелах "Тронка" (Ленінська премія, 1964 р.).

Олесь Гончар і Павло Тичина

У 1966 році на V з’їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю "Думаймо про велике". У 1968 році опублікований роман "Собор".

Олесь Гончар і Платон Воронько

Протягом 1970-1976 років письменник створив твори: роман "Циклон" (1970 р.), збірник статей "Про наше письменство" (1972 р.), повість "Бригантина" (1973 р.), роман "Берег любові" (1976 р.).

Олесь і Валентина Гончарі на урочистому вечорі з нагоди 150-річчя від дня народження Льва Толстого. Київ, Державна опера ім. Т.Г.Шевченка, 1978 р.

У 1973 році він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

Олесь Гончар із сином Юрієм. Одеса

У 1978 році Олеся Терентійовича Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман О.Гончара "Твоя зоря" (1980 р.) отримав Державну премію 1982 року, вийшов збірник статей "Письменницькі роздуми" (1980 р.). У 1986 році опубліковані повість "Далекі вогнища", новели "Корида", "Чорний яр", "Двоє в ночі", повість "Спогад про океан". Олесь Гончар у 1990 році вийшов з КПРС (вступив 1946 р.). У 1991 році опубліковано збірник статей "Чим живемо. На шляхах до українського Відродження". У 1992 році Олеся Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав О.Гончара "Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років".

Олесь Гончар, його онука Леся і поет Станіслав Реп’ях біля пам’ятника Михайлові Коцюбинському. Чернігів, 1977 р.

Робота над "Прапороносцями" тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість "Земля гуде", завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія "Прапороносці". На сторінках журналу "Вітчизна", а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману ("Альпи", 1946; "Голубий Дунай", 1947; "Злата Прага", 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю.Яновський, П.Тичина, О.Фадєєв, Остап Вишня.

Олесь і Валентина Гончарі в Карпатах

Після завершення роботи над трилогією "Прапороносці" героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел ("Модри Камень", "Весна за Моравою", "Ілонка", "Гори співають", "Усман та Марта" й ін.), багато в чому суголосних з "Прапороносцями". У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті "Земля гуде" зображено діяльність молодіжної підпільної організації "Нескорена Полтавчанка", очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Олесь Гончар у Чернігові

Видані протягом 50-х років книги новел "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Чари-комиші" (1958), повісті "Микита Братусь" (1951) і "Щоб світився вогник" (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957) – історико-революційній проблематиці.

Олесь Гончар в селищі Айвазовське в Криму

Якісна новизна романів "Людина і зброя" (1960) та "Циклон" (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Олесь Гончар, Олексій Коломієць і Валентина Гончар. Дубулти, Латвія, 1976 р.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор "Прапороносців" у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60–70-х років. Серед них – романи "Тронка" (1963), "Собор" (1968), "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1980), повість "Бригантина" (1972), новели "Кресафт" (1963), "На косі" (1966), "Під далекими соснами" (1970), "Пізнє прозріння" (1974) та ін.

Зустріч з читачами

Олесь Гончар, Іван Драч, Віктор Коптілов, Сава Голованівський, Микола Бажан. Конча-Озерна, 1981 р.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М.Коцюбинського і В.Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах ("Про наше письменство", 1972; "О тех, кто дорог", 1978; "Письменницькі роздуми", 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Олесь Гончар на Форумі Миру в Парижі

Твори О.Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Олесь Гончар з юними скрипалями Наталкою Артемоновою, Рейнбов Фогт, 7 травня 1987 р.

Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав з трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя.

Олесь Гончар і Назим Хікмет

Це було своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Тому так боляче була сприйнята українським народом його смерть.

Олесь Гончар на дачі в Кончі-Озерній. Травень, 1995 р. Останнє прижиттєве фото

Помер О.Гончар 16 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.

У 2005 році Президент України присвоїв Олеся Гончару звання Герой України (посмертно).

http://lib.ukrsd.com.ua/index.php?name=Pages&op=page&pid=120