Искать в этом блоге

среда, 27 мая 2020 г.

РОМАН ІВАНИЧУК – МАЙСТЕР ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ

РОМАН ІВАНИЧУК – МАЙСТЕР ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ
27 травня 1929 року народився видатний український письменник , публіцист, педагог, громад. та культ. діяч. Чл. Спілки письменників СРСР (1960), чл. Спілки письменників України (1991) - Роман Іваничук (27 травня 1929, Трач, Польська Республіка — 17 вересня 2016, Львів, Україна)
За понад 60 років творчої діяльності Роман Іваничук (1929-2016) написав 20 історичних романів («Мальви», «Вода з каменю», «Журавлиний крик», «Манускрипт з вулиці Руської», «Четвертий вимір»), якими намагався заповнити білі плями в нашій історії.
Чимало знайдеться тих, хто саме після прочитання якогось із романів Іваничука починав серйозно цікавився українською історією.
Запрошуємо до юнацької бібліотеки Чугуївської ЦБС ознайомитись з творами письменника після карантину !














вторник, 19 мая 2020 г.

День вишиванки

З нагоди Всеукраїнського Дня вишиванки , яке відзначається щорічно у третій четвер травня, працівники юнацької бібліотеки Чугуївської ЦБС з великим задоволенням підготували книжкову виставку «Вишиванка цвіте над Україною», та виставку- експозицію українських рушників – те, без чого важко уявити українську культуру, побут та історію.



Українська вишиванка є абсолютно унікальна – це не просто одяг, це оберіг нації. Ми вбираємось у вишиванки не тільки для краси, а ще й для того, щоб зберегти наш рід. А головне – показати всьому світу, що є така країна – Україна, яка має свою національну культуру, звичаї, традиції, історію.



пятница, 15 мая 2020 г.

День Європи












З нагоди відзначення Дня Європи та з метою поширення знань про об’єднану Європу, в бібліотеці для юнацтва представлена виставка – подорож « Пізнай Європу для себе»

пятница, 8 мая 2020 г.

                                               Пам’ятаємо! Перемагаємо!
Друга світова війна торкнулася практично кожної української родини. Боротьба з нацизмом забрала мільйони життів.
8 травня – День пам'яті та примирення, коли ми згадаємо кожну жертву війни.
9 травня – День перемоги над нацизмом, коли ми вшануємо ветеранів, які 75 років тому страшною ціною заплатили за перемогу.
Пам’ятаємо минуле. Перемагаємо зараз.

среда, 6 мая 2020 г.

"Вогонь війни - у пам’яті навічно"



"Вогонь війни - у пам’яті навічно"
Твардовский Александр Трифонович (1910 - 1971)
Стихи Твардовского написаны простым языком, они моментально находят дорогу к сердцу читателей благодаря удивительному сочетанию юмора, звенящей искренности и лиризма. Замечательный писатель, журналист, военный корреспондент, талантливый поэт и просто несгибаемый, отважный человек – Александр Твардовский

Я убит подо Ржевом
Я убит подо Ржевом,
В безыменном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете.
Я не слышал разрыва,
Я не видел той вспышки,—
Точно в пропасть с обрыва —
И ни дна ни покрышки.
И во всем этом мире,
До конца его дней,
Ни петлички, ни лычки
С гимнастерки моей.
Я — где корни слепые
Ищут корма во тьме;
Я — где с облачком пыли
Ходит рожь на холме;
Я — где крик петушиный
На заре по росе;
Я — где ваши машины
Воздух рвут на шоссе;
Где травинку к травинке
Речка травы прядет, —
Там, куда на поминки
Даже мать не придет.
Подсчитайте, живые,
Сколько сроку назад
Был на фронте впервые
Назван вдруг Сталинград.
Фронт горел, не стихая,
Как на теле рубец.
Я убит и не знаю,
Наш ли Ржев наконец?
Удержались ли наши
Там, на Среднем Дону?..
Этот месяц был страшен,
Было все на кону.
Неужели до осени
Был за ним уже Дон
И хотя бы колесами
К Волге вырвался он?
Нет, неправда. Задачи
Той не выиграл враг!
Нет же, нет! А иначе
Даже мертвому — как?
И у мертвых, безгласных,
Есть отрада одна:
Мы за родину пали,
Но она — спасена.
Наши очи померкли,
Пламень сердца погас,
На земле на поверке
Выкликают не нас.
Нам свои боевые
Не носить ордена.
Вам — все это, живые.
Нам — отрада одна:
Что недаром боролись
Мы за родину-мать.
Пусть не слышен наш голос, —
Вы должны его знать.
Вы должны были, братья,
Устоять, как стена,
Ибо мертвых проклятье —
Эта кара страшна.
Это грозное право
Нам навеки дано, —
И за нами оно —
Это горькое право.
Летом, в сорок втором,
Я зарыт без могилы.
Всем, что было потом,
Смерть меня обделила.
Всем, что, может, давно
Вам привычно и ясно,
Но да будет оно
С нашей верой согласно.
Братья, может быть, вы
И не Дон потеряли,
И в тылу у Москвы
За нее умирали.
И в заволжской дали
Спешно рыли окопы,
И с боями дошли
До предела Европы.
Нам достаточно знать,
Что была, несомненно,
Та последняя пядь
На дороге военной.
Та последняя пядь,
Что уж если оставить,
То шагнувшую вспять
Ногу некуда ставить.
Та черта глубины,
За которой вставало
Из-за вашей спины
Пламя кузниц Урала.
И врага обратили
Вы на запад, назад.
Может быть, побратимы,
И Смоленск уже взят?
И врага вы громите
На ином рубеже,
Может быть, вы к границе
Подступили уже!
Может быть… Да исполнится
Слово клятвы святой! —
Ведь Берлин, если помните,
Назван был под Москвой.
Братья, ныне поправшие
Крепость вражьей земли,
Если б мертвые, павшие
Хоть бы плакать могли!
Если б залпы победные
Нас, немых и глухих,
Нас, что вечности преданы,
Воскрешали на миг, —
О, товарищи верные,
Лишь тогда б на воине
Ваше счастье безмерное
Вы постигли вполне.
В нем, том счастье, бесспорная
Наша кровная часть,
Наша, смертью оборванная,
Вера, ненависть, страсть.
Наше все! Не слукавили
Мы в суровой борьбе,
Все отдав, не оставили
Ничего при себе.
Все на вас перечислено
Навсегда, не на срок.
И живым не в упрек
Этот голос наш мыслимый.
Братья, в этой войне
Мы различья не знали:
Те, что живы, что пали, —
Были мы наравне.
И никто перед нами
Из живых не в долгу,
Кто из рук наших знамя
Подхватил на бегу,
Чтоб за дело святое,
За Советскую власть
Так же, может быть, точно
Шагом дальше упасть.
Я убит подо Ржевом,
Тот еще под Москвой.
Где-то, воины, где вы,
Кто остался живой?
В городах миллионных,
В селах, дома в семье?
В боевых гарнизонах
На не нашей земле?
Ах, своя ли. чужая,
Вся в цветах иль в снегу…
Я вам жизнь завещаю, —
Что я больше могу?
Завещаю в той жизни
Вам счастливыми быть
И родимой отчизне
С честью дальше служить.
Горевать — горделиво,
Не клонясь головой,
Ликовать — не хвастливо
В час победы самой.
И беречь ее свято,
Братья, счастье свое —
В память воина-брата,
Что погиб за нее.

вторник, 5 мая 2020 г.

"Вогонь війни - у пам’яті навічно"
Муса Джалиль 1906-1944г. родился в небольшой татарской деревеньке Мустафино. Когда началась война Джалиля направили на Волховский фронт корреспондентом армейской газеты «Отвага». Летом 1942 года фашистам удалось окружить вторую ударную армию, в рядах которой сражался Джалиль, и отрезать её от основных сил советских войск.Больше двух месяцев бойцы вели в окру­жении ожесточённые бои с немецко-фашистскими захватчиками. Кончи­лись продукты, не хватало снарядов и патронов. Но никто не думал, сдаваться фашистам.
В конце июня наши бойцы сделали попытку вырваться из вражеского кольца. Ночью проложили по болоту дорогу из поваленных деревьев и утром пошли на последний штурм. Некоторым удалось проскочить, а Муса Джалиль был тяжело ранен осколком вражеской мины, потерял сознание и остался среди волховских болот. Так он попал в лапы врага.
Фашисты жестоко обращались с военнопленными, били их, морили голодом, за малейшую провинность — расстреливали на месте. Но Джалиль не покорился. Он писал стихи, которые звали к борьбе с не­навистным врагом, вселяли в людей мужество, веру в победу.
Фашисты пытали Джа­лиля и требовали, чтобы он выдал товарищей. Ничего не добившись, заперли его в каменном мешке — сырой и холодной камере Моабитской тюрьмы в Берлине.
Но и тут, в ожидании смертной казни поэт продолжал писать. В тюрьме Джалиль написал лучшие свои стихотворения — «Горная река», «Дуб», «Цветы» и другие. Он записывал их в маленький са­модельный блокнотик, который прятал от надзирателей. Этот блокнот вынес на волю сосед Джалиля по камере, бельгийский патриот Андре Тиммермане.
А самому поэту не суждено было дождаться свободы. Он был казнён 25 августа 1944 года.


Варварство
Муса Джалиль
1943г.
Они с детьми погнали матерей
И яму рыть заставили, а сами
Они стояли, кучка дикарей,
И хриплыми смеялись голосами.
У края бездны выстроили в ряд
Бессильных женщин, худеньких ребят.
Пришел хмельной майор и медными глазами
Окинул обреченных… Мутный дождь
Гудел в листве соседних рощ
И на полях, одетых мглою,
И тучи опустились над землею,
Друг друга с бешенством гоня…
Нет, этого я не забуду дня,
Я не забуду никогда, вовеки!
Я видел: плакали, как дети, реки,
И в ярости рыдала мать-земля.
Своими видел я глазами,
Как солнце скорбное, омытое слезами,
Сквозь тучу вышло на поля,
В последний раз детей поцеловало,
В последний раз…
Шумел осенний лес. Казалось, что сейчас
Он обезумел. Гневно бушевала
Его листва. Сгущалась мгла вокруг.
Я слышал: мощный дуб свалился вдруг,
Он падал, издавая вздох тяжелый.
Детей внезапно охватил испуг,—
Прижались к матерям, цепляясь за подолы.
И выстрела раздался резкий звук,
Прервав проклятье,
Что вырвалось у женщины одной.
Ребенок, мальчуган больной,
Головку спрятал в складках платья
Еще не старой женщины. Она
Смотрела, ужаса полна.
Как не лишиться ей рассудка!
Все понял, понял все малютка.
— Спрячь, мамочка, меня! Не надо умирать! —
Он плачет и, как лист, сдержать не может дрожи.
Дитя, что ей всего дороже,
Нагнувшись, подняла двумя руками мать,
Прижала к сердцу, против дула прямо…
— Я, мама, жить хочу. Не надо, мама!
Пусти меня, пусти! Чего ты ждешь? —
И хочет вырваться из рук ребенок,
И страшен плач, и голос тонок,
И в сердце он вонзается, как нож.
— Не бойся, мальчик мой. Сейчас вздохнешь ты
вольно.
Закрой глаза, но голову не прячь,
Чтобы тебя живым не закопал палач.
Терпи, сынок, терпи. Сейчас не будет больно.—
И он закрыл глаза. И заалела кровь,
По шее лентой красной извиваясь.
Две жизни наземь падают, сливаясь,
Две жизни и одна любовь!
Гром грянул. Ветер свистнул в тучах.
Заплакала земля в тоске глухой,
О, сколько слез, горячих и горючих!
Земля моя, скажи мне, что с тобой?
Ты часто горе видела людское,
Ты миллионы лет цвела для нас,
Но испытала ль ты хотя бы раз
Такой позор и варварство такое?
Страна моя, враги тебе грозят,
Но выше подними великой правды знамя,
Омой его земли кровавыми слезами,
И пусть его лучи пронзят,
Пусть уничтожат беспощадно
Тех варваров, тех дикарей,
Что кровь детей глотают жадно,
Кровь наших матерей…
***
Чулочки
Их расстреляли на рассвете,
Когда еще белела мгла.
Там были женщины и дети
И эта девочка была.
Сперва велели им раздеться
И встать затем ко рву спиной,
Но прозвучал вдруг голос детский
Наивный, чистый и живой:
Чулочки тоже снять мне, дядя?
Не осуждая, не браня,
Смотрели прямо в душу глядя
Трехлетней девочки глаза.
«Чулочки тоже» — и смятеньем на миг эсесовец объят
Рука сама собой с волненьем вдруг опускает автомат.
Он словно скован взглядом синим, и кажется он в землю врос,
Глаза, как у моей дочурки? — в смятенье сильном произнес
Охвачен он невольно дрожью,
Проснулась в ужасе душа.
Нет, он убить ее не может,
Но дал он очередь спеша.
Упала девочка в чулочках…
Снять не успела, не смогла.
Солдат, солдат, что если б дочка
Вот здесь, вот так твоя легла…
Ведь это маленькое сердце
Пробито пулею твоей…
Ты Человек, не просто немец
Или ты зверь среди людей…
Шагал эсэсовец угрюмо,
С земли не поднимая глаз,
впервые может эта дума
В мозгу отравленном зажглась.
И всюду взгляд струится синий,
И всюду слышится опять,
И не забудется поныне:
Чулочки, дядя, тоже снять?


                                                                                   #Чугуївпамятає
                                                               "Вогонь війни - у пам’яті навічно"
З перших днів Великої Вітчизняної війни Андрій Малишко добровільно пішов до війська і був фронтовим кореспондентом.
Його вірші народжувалися серед гуркоту гармат і свисту куль. Поетичний талант Малишка постав у весь
богатирський зріст. Полум'яним закликом до бою звучали вірші, які були опубліковані в пресі, і стали основою збірок: "До бою вставайте" (1942), "Понад
пожари", "Україно моя!" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943) та поема "Полонянка" (1943). Малишкові поезії були настільки проникливими, що інколи
розповсюджувалися як народні пісні, особливо серед партизанських загонів. Малишко створив незабутні пісні,які стали справді народними. Серед найвідоміших – "Ми підем, де трави похилі", "Київський вальс" ("Знову цвітуть
каштани"), "Пісня про вчительку", "Прийдіть до мене, кароокі дні", романс"Цвітуть осінні тихі небеса". Та якби поет написав лише одну пісню — "Пісню про рушник" ("Рідна мати моя, ти ночей не доспала..."), то він все одно назавжди лишився б у пам'яті українського народу. Ця легендарна лірична пісня про рушник, вишитий натрудженими руками матері на щастя, на долю для сина,
зігрітий її теплом і благословенням, стала справжнім гімном материнської любові. Понад півстоліття вона хвилює серця матерів-українок та їхніх синів. Її
виконували і виконують найвідоміші співаки (і не тільки українські), а головне – співають прості люди в містах і селах, у години задуми і смутку, у часи щасливих
родинних застіль. Пісня стала справді народною, її автор — народним співцем. Ця пісня, як і більшість
пісенних творів Малишка, народилась у творчій співдружності з композитором і другом Платоном Майбородою.
Андрій Малишко
Не плачте, мамо, не треба,
вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.
I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє, бач, голова.
Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi –
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.
Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней –
кривавий слiд по травi...
I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.
Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!
Ми знаємо, знаєм, знаєм! –
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.
Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б'є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.
Дивляться зорi з неба,
немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.
Не плачте, мамо, не треба,
i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає – б'є!
Катiв поведуть на страту,
на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!
Андрій Малишко – Україно моя
Запалали огні за долиною синього неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,
Загасав каганець чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.
— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,
Люлі-люлі, засни…— Так співали синам матері.
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати?
Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать?
Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.
Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата
Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж...

суббота, 2 мая 2020 г.

#Чугуївпамятає
"Вогонь війни - у пам’яті навічно"
Олесь Гончар. Видатний український письменник і поет, літературний критик і громадський діяч (1918- 1995), його життя нагадує сюжет роману, в якому було все – слава та жорстоке цькування, любов і війна.
Вересень 1938-го. Олесь Гончар – першокурсник філологічного факультету Харківського державного університету. Вчитися тут – його заповітна мрія. Тоді хлопець навіть не здогадувався, що вже за три роки – у червні 41-го – просто зі студентської лави добровольцем вирушить на фронт.
"...Я добре пам'ятаю, як це почалося. Ми сиділи в бібліотеці Короленка й готувалися до останнього екзамену. Чарівна тиша,дорогий червневий холодок, любе шелестіння сторінок...Як ось вбігають двоє дівчат, що,видно, ходили в кіоск напитися води, - схвильовані, червоні - і щось до своїх товаришів - шу-шу-шу.До них схилилися сусіди,до них подальші,і пішло по рядах:
- Бомбили Київ...
Бібліотека спустіла. На майдані біля репродуктора - натовпи. Промова Молотова. 12 година.
До вечора в місті черги. Черги за всіма продуктами, особливо за хлібом.Я лаяв обивательське боягузтво, а можливо, й надаремно:може, те борошно,взяте в перший день, врятувало якусь сім'ю в голодну німецьку зиму 1941- 1942, коли Харків вимирав з голоду..." - так починає свої спогади письменник у I томі " Щоденників"
Потім були криваві бої, два поранення, полон, звільнення і знову бої. Під час коротких перепочинків молодий мінометник писав вірші. Про війну без прикрас:
Олесь Гончар
Танкіст
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець – одне вугілля –
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах,
Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!
Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Напис на танку біліє:
«Жди –
я вернусь!».
1945 р, Секешфехервар
Ближче з творами та цікавою біографією письменника можна буде ознайомитися вже після карантинних обмежень.