#Чугуївпамятає

                                                               "Вогонь війни - у пам’яті навічно"
З перших днів Великої Вітчизняної війни Андрій Малишко добровільно пішов до війська і був фронтовим кореспондентом.
Його вірші народжувалися серед гуркоту гармат і свисту куль. Поетичний талант Малишка постав у весь
богатирський зріст. Полум'яним закликом до бою звучали вірші, які були опубліковані в пресі, і стали основою збірок: "До бою вставайте" (1942), "Понад
пожари", "Україно моя!" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943) та поема "Полонянка" (1943). Малишкові поезії були настільки проникливими, що інколи
розповсюджувалися як народні пісні, особливо серед партизанських загонів. Малишко створив незабутні пісні,які стали справді народними. Серед найвідоміших – "Ми підем, де трави похилі", "Київський вальс" ("Знову цвітуть
каштани"), "Пісня про вчительку", "Прийдіть до мене, кароокі дні", романс"Цвітуть осінні тихі небеса". Та якби поет написав лише одну пісню — "Пісню про рушник" ("Рідна мати моя, ти ночей не доспала..."), то він все одно назавжди лишився б у пам'яті українського народу. Ця легендарна лірична пісня про рушник, вишитий натрудженими руками матері на щастя, на долю для сина,
зігрітий її теплом і благословенням, стала справжнім гімном материнської любові. Понад півстоліття вона хвилює серця матерів-українок та їхніх синів. Її
виконували і виконують найвідоміші співаки (і не тільки українські), а головне – співають прості люди в містах і селах, у години задуми і смутку, у часи щасливих
родинних застіль. Пісня стала справді народною, її автор — народним співцем. Ця пісня, як і більшість
пісенних творів Малишка, народилась у творчій співдружності з композитором і другом Платоном Майбородою.

Андрій Малишко

Не плачте, мамо, не треба,
вже не вернути сина.
Он вiн лежить пiд тином,
скроня злегка в кровi.

I меркне зимовий вечiр,
утiха твоя єдина,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.

Чого ти журишся, батьку,
що хату спалили клятi?
Брата забили в пута,
сивiє, бач, голова.

Пожитки твої хорошi,
радостi небагатi –
Усе димить в попелищi
i тлiє, не дотлiва.

Iржали конi в артiлi,
ворота скрипiли новiї,
Забрали овець i коней –
кривавий слiд по травi...

I меркне зимовий вечiр
в далекiй сивiй завiї,
А з лiсу iдуть повстанцi,
закуренi в дим, живi.

Он ту яблуневу гiлку,
де снiгу замети бiлi,
Ти сам щепив iз сусiдом,
цвiти, мiй веселий дiм!

Ми знаємо, знаєм, знаєм! –
кричать пеньки обгорiлi
Iз хати, з комори, з клунi
в сльозах i в горi твоїм.

Повiшених вiтер гойдає.
Гармата б'є опiвночi.
I тлiє все в попелищi:
i радiсть, i труд, i пiт.

Дивляться зорi з неба,
немов замучених очi,
Немов розстрiляних очi
бiля кленових ворiт.

Не плачте, мамо, не треба,
i ви не журiться, тату,
Друзi iдуть зi сходу,
сурма не грає – б'є!

Катiв поведуть на страту,
на нашу святу розплату,
I в них не вистачить кровi
за грiзне горе твоє!

Андрій Малишко – Україно моя

Запалали огні за долиною синього неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска,
Загасав каганець чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.

— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку,
Люлі-люлі, засни…— Так співали синам матері.
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.

Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати?
Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать?
Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата
Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж?
Розкололась земля. Наставала велика розплата.
За лужком-бережком багряніли картини пожеж...