Душа народу бринить услові

         Із самого малечку в словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова – безцінний скарб народу. В ній відбито його характер, психічний склад, історію, звичаї, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любові до свого народу рідної мови.

      Калиновою, солов’їною назвали прекрасну українську мову поети. Це неповторна мова Шевченка і Франка, Лесі Українки і Коцюбинського, Тичини і Сосюри, Рильського і Малишка сучасних представників красного письменства.

       Українська мова – одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Ось узяти б слово лелека. Це не єдина назва птаха. Він і чорногуз, і бусол, і бузько, і гайстер. А яка різноманітність граматичних засобів, скільки зменшено – пестливих форм: вітер – вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшені – вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько; сильний вітер – вітровій.

      Окраса української мови – її милозвучність, яка створюється і чергуванням у – в, і – й на межі слів, і уникненням збігу більш ніж двох приголосних: радість, але радісний; щастя – щасливий, Запоріжжя – запорізький!

        У чудових народних піснях, сповнених задушевності, ліричності, на кожному кроці зустрічаємо слова з пестливими, зменшувальними суфіксами, що створює атмосферу доброзичливості, інтимності. Це перед усім особові імена: Марусенька, Романочко, Іванко та інші.

 Українська мова – це мова великого народу, великої культури, нашої історії. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово – це людина без роду і племені.

Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її, нашу мову...